Уривки лебединських розмов (січень)

З розмов водіїв рейсових автобусів

- А Ви до нас завтра вранці приїдете? Рейс не відміните?

- Як вам сказати… Взагалі ж то є два фактори: людський і залізячний. Якщо до завтрашнішнього дня буду здоровий я, якщо нагло не поламається якась залізяка в моєму автобусі – буду! З моїм тестем трапилося так: прийшов він додому після роботи, випили з кумом всього-навсього по чарочці. А ввечері тестеві зробилося погано, обширний інфаркт – і моментально прийшла по нього ота баба з косою…

х   Х   х

- Віз оце пасажирів з Кам’яного. Сіло там до автобуса тринадцятеро кам’янчан. Подали мені лише дванадцять десяток. Питаю я в них: «Хто не оплатив за проїзд?» Мовчок. Питаю вдруге. Те ж саме. Мовчок. Питаю те ж саме вже перед Лебедином. Ніхто не признався. Зразу подумав так: «Приїду в Лебедин, скажу, щоб розібрали свої десятки, а вже при виході щоб кожний заплатив. Нехай самі розберуться, хто їхав «зайцем»». А тоді думаю: «Не буду такого робити. А раптом вони за ту десятку понабивають одне одному пики та повиширюють очі». Тоді й кажу їм таке: «Раз до мене з вашого боку таке ставлення, то я буду приїжджати по вас тільки до містка, не буду пхатися на ваші слизькі гори. Хто хоче їхати з села до Лебедина, той нехай чимчикує до містка через усе село. Отак!»

х   Х   х

- Це нам з Пашею шо там: перебрати мотор не сложно. А багато ж таких: руки стоять туди, так нема кабети, або кабета є, так руки поросли не з того місця…

х   Х   х

- Віз пасажирів оце недавно пізненько з Києва. Всю дорогу сніжок пролітав. Стало на трасі слизить. А за Штепівкою, на роменській трасі, глядь – в кюветі лежить на боку іномарочка, а біля неї три солдатики. Двом – нічого, а третьому праве вухо склом відрізало. Їм і так, бідолахам, достається на війні, так ще й досталося на слизькій дорозі. Всі машини зупинялися, щоб чимось допомогти. Але лише десь у десятій оказався доктор з аптечкою. Він його перев’язав і надав допомогу. Хтось їх доставив туди, куди вони попросили. Такі от діла. Всяке на дорозі трапляється…

х   Х   х

- Працював я колись давно бригадиром у нашій колишній районній «Сільгосптехніці». Оце бувало приїдеш у поле заправляти трактори, а тракторист і просить: «Давай 30 літрів соляри, а пиши, шо заправив 150 літрів!» Воно й понімаєш хлопців – так зарплату начислять більшу, бо тоді враховували витрату пального при оранці. Отак тому так запишеш, тому – так, а бензовоз почти повний. Шукаєш тоді якесь провалля – і зливаєш соляру. І так було, поки ми не попали на Будильський спиртозавод. А там кочегарка отаплювала помєщєнія соляркою. Їхнє начальство і каже: «Та возіть нам лишню солярку хоч бензовозами, а ми вам за те даватимемо спирту». І така в нас комерція пішла, шо аж куди. І головне – ні разу не попалися. Бог милував. І таке воно ото колись було…

х   Х   х

- Случилося це дуже давно в Підопри­горах. Строїли ми там ферму, а я тоді робив на ЗІЛі. Лежала там на стройці купа білої скловати. Прийшов раз до нас якийсь мєстний дід і питає: «А скажіть но мені, реб’ята, шо ото воно таке?» І показує на скловату. А ми йому отвічаємо: «А зачєм тобі, дєдушка, воно нужне?». А він і каже: «Тиждень назад, у неділю, пас я тут козу і захотілося мені по нужді. А ну думаю, замість лопуха я іспользую оте біленьке з купи: помняв його пальцями, а воно м’якеньке. Так тепер у мене вже тиждень вся задниця нестерпно чухається». Ми йому й кажемо: «То, дєдушка, не туалетні принадлєжності, то вийшов такий приказ: отим білим набивать подушки і матраси для колхозних сторожів, шоб вони во время діжурства колгоспного добра не проспали і свого носа між очима не пропили».

Розмови водіїв підслухав і записав

Никанор Лагідний.