х Х х
Дві жіночки біля базару:
– Буває й таке: плюнеш, не цілившись – попадеш у родича, а насправді рідні – немає.
– Так оце, як і в мене. Поки були вони великими начальниками та заможними, то нас не бачили. А чому ж нас було бачити, як ми кінці з кінцями не могли звести. А тепер, як ми гниди із себе пострушували та в люди вибралися, то й вони об’явилися. Уже не молоді, уже не начальники, а старими та немічними зробилися. Мовляв, давайте родичатися та одне одного не забувати! А навіщо вони тепер мені здалися. Де вони були, коли нам допомога була потрібна? Чому ж вони тоді до нас, як ми перебували у скруті, не родичалися?
– Словом, не потрібно тратити свого ходу до поганого роду.
х Х х
Чоловік – іншому чоловікові:
– У Миколи поросята подохли. Приходив ветлікар і сказав, що од африканської чуми. Так він мене просив, аби я не пробалакався, що то він ходив у ліс на полювання і, мабуть, приволік тієї африканської чуми з лісу. Бо жінка, як про це дізнається, так йому з тої рушниці може щось відстрелити. А воно це не смішки. Аби ти знав скільки диких свиней у лісах од тієї болячки попропадало! Цілі стада…
х Х х
Сільський дід:
– У нашій країні президенти із бідноти не обираються. Тільки мільйонери, які прикидаються бідними. А дурні та бідні цього ніяк не зрозуміють.
х Х х
Чоловік інтелігентної зовнішності:
– Ідіотизм не має національності. Він є інтернаціональним.
х Х х
Розмовляють два чоловіки інтелігентної зовнішності, які проходять по тротуару:
– «Что опьяняет сильнее вина? Женщины, лошади, власть и война».
– Це Кіплінг написав давно. Нині це повинно звучати інакше:
– «Что опьяняет сильнее вина? Женщины, «лексусы», власть и война».
– В такому разі, краще буде отак: «Дамы, «ферари», власть и война».
х Х х
Розповідає в одній компанії чоловік:
– Обіцяли нові обличчя! А виявилося, що то старі жирні пики!
х Х х
Розмовляють два чоловіки на автовокзалі:
– Чув, що один наш земляк тепер іще в більшому начальстві ходитиме! Таки ж наш!
– У нас уже при Януковиче был «наш» министрэкологии, уроженец Лебедина. В марте 2014 года в ходе обыска в доме Ставицкогоправоохранители Украины обнаружили 42 кг. золота, 4,8 млн. долларов США, большое количество изделий из драгоценных металлов, множество документов на недвижимость, и много другое. Ныне он в Израиле и называется Эдуардом Розенбергом.
– А-а-а…Так це той, що хотів під маркою заповідника привласнити ліс, луг та Псьол від Михайлівки до Полтавського Бобрика, але Майдан завадив. Та оте, що в нього знайшли, я гадаю, це кинуте ним – аби збити зі сліду. А по-справжньому ним сховано вдесятеро більше.
х Х х
Говорить жінка в літах:
– Яка ж багата наша Україна! Найбагатша у світі! Протягом століть грабують її, грабують… – а воно все є і є. І ще завжди так було: риба загниває з голови, але чистили її з хвоста. Так воно було і так буде.
х Х х
Говорить старенька бабця:
– Якщо хтось починає із великим шиком, зазвичай, і кінчає великим пшиком! А для нас постійний шик і пшик полягає в тому, що ми ніякому правителю не потрібні.
х Х х
Говорить чоловік середніх літ іншому чоловікові біля універмагу:
– Референдум у вік високих технологій – це ніби свічка, або допотопна лампочка, світлом яких легко маніпулювати. Більшість населення піддається гіпнотичному впливу, особливо, коли їм лестять. Тож зомбовані легко переголосують не зомбованих. Оце вам і весь референдум – приїхала теща в гості!
х Х х
Скептик:
– Усі люди – різні. Тому вони бажають бути обманутими різними політиками з різних партій.
Розмови підслухав і записав
Никанор Лагідний.
"...ми ніякому правителю не потрібні...."
"Так воно було і так буде."
От же яка сумна збiрка у вас цього разу вийшла, пане Никаноре... З iншого боку, згiдно вiдомої байки про Тамерлана, якщо люди плачуть, значить, у них ще залишилось, чим поживитися вельможному пану. А як почнуть реготати - то тодi вже й справдi нiчого з них бiльше не злупиш...
Дозвольте запропонувати вам свою бувальщину - може i вам стане веселiше, як менi, коли я згадую давнi часи...
Сила земляцького слова
Ще в радянськi часи довелося менi викладати англiйську мову в одному з ленiнградських вузiв.
В однiй групi вчилися двi подружки: одна – з Сум, а друга, здається, з Охтирки. Вони завжди й ходили разом, i на уроках сидiли поряд.
Якось потрапила їм до рота смiшинка – така капосна та запекла, що майже на рiвнi iстерики.
Лише зиркнуть дiвчата одна на одну – одразу пирхають та регочуть до слiз. Якби це було на перервi, то й хай би собi. А як на «парi», то вже зовсiм не годиться, бо менi ж треба планову тему пройти – кров з носу. Дисциплiна у нас була найсуворiша: у нашої завiдуючої чоловiк був адмiрал, а сама вона – як три скаженi адмiрали з фельдмаршалом на додаток.
Я вже не знав, як дiвчат вгамувати: воно ж вже другий курс, дорослi (вiдносно) люди, до кутка не поставиш…
То я вдався до дипломатiї: пiдiйшов i кажу:
- Девочки, если вы сейчас успокоитесь, я вам в конце занятия одну интересную шутку скажу. -
Тут до них, видно, дiйшло, що вони трiшечки загралися, i далi урок пройшов спокiйно. Аж ось - кiнець пари, всi збираються на вихiд, а цi двi сидять, вимогливо дивляться на мене, i в один голос проказують:
- А шутку? -
Тодi я схилився до них i майже на вушко кажу:
- Раденькi, шо дурненькi! -
Тут вже вони з реготу мало пiд стiл не попадали…