Для хорошого настрою

Деталі

Категорія: Гумор

Створено: Четвер, 26 грудня 2019, 10:33

Перегляди: 539

Петро Носик, лежачи у ліжку поряд з коханою дружиною Альбіною, ніяк не міг стулити очей. Сон втікав від нього, наче їхній Бульдог від дощу в затишну будку. Пружини на ліжку скрипіли, стогнали, а Альбіна, граціозно потягуючись, спросоння муркотіла: «Котику, підеш на диван? Я такий сон додивляюся…»

Носик, не відаючи, що привиділося дружині, знову почав прокручувати в голові одну-єдину думку, що гнала від нього сон уже не одну ніч.

– Скоро Новий рік. Подарунок, подарунок… Носик хотів у передноворічну ніч так здивува­ти свою Альбіночку, щоб утерти носа всім своїм друзям.

Парфуми? Старе. Та­рілки, сервіз? Ці бряз­кальця вже набридли. Що? Що? Я придумаю, не може бути, щоб не придумав.

О 7-й ранку без ніякого смаку проковтнув свою ранкову гірку каву, бо дружина ще додивлялася нічний сон, і побіг у фірму, де він розбирав якусь кореспонденцію, відносив її шефу, потім писав щодня одноманітні відповіді: «Пане… добродію… пропозиція зацікавила… договір для співпраці…». І заклеював конверт.

– Петюню, котику, – обізвалася в слухавці дружина. – Сьогодні будемо ялинку вбирати. Не затримуйся.

Легко сказати – не затримуйся. Він якраз намітив увечері чкурнути в пошуках екзотичного подарунка.

Вдверях кабінету блиснула рожева, неначе відполірована, лисина Жори Баламута:

– Всім привіт! А ти тут один? Тим краще. Розмова є.

Носик невдоволено зайорзав на стільці. Зараз як розвезе – не переслухаєш.

– Що ти знову вигадав? Даю 10 хвилин. Роботи по саму зав’язку, а ввечері мені затримуватись не можна. Ялинку вбиратимемо.

– Ялинка – це добре, – загадково посміхнувся Баламут. – А під ялинку маєш що покласти?

– Та де там! – зітхнув Носик. – Магазини тріщать від різного хламу, а подивитися ні на що.

– Таке воно і є. Але я тебе виручу. Привіз мені приятель із-за «бугра» одну річ. Кра-со-та! Та я ж знаєш, не того: на квартиру збираю. А тобі якраз у новий будинок. Береш? І пурхнув метеликом за двері.

– Хвилинку, закрий очі, затримай дихання.

Петро Носик завмер на стільці у чеканні дива. І ось воно перед ним, на столі. Виблискує сріблястими боками, скельцями.

– Знайшов дивину! Звичайнісінький фотоапарат.

– Ну, стривай, ти мене недооцінив, – загадково мовив Жора. – Звичайний, та не зовсім. Ти знаєш, до чого в Японії могли додуматись. У них же голови! Лежить твоя Альбіночка на ліжку під ковдрою, додивляючись ранковий сон. Ти наводиш на неї фотоапарат, натискаєш одну маленьку кнопочку – і вже немає ніякої ковдри, а лише вона, твоя: біленька, солоденька. Дивись, милуйся, фантазію далі розвивай. Чим не штучка?! А як на чужу жінку в кафе чи в ресторані наведеш! Не знаю, чи й встоїш перед такою спокусою?

Чужі жінки Носика не цікавили. А от своя! Захоче, чарівну кнопочку натисне, щоб вона й не знала – і милуватиметься і вдома, й на роботі. Ну, й Жора! Ну, й Баламут! Виручив його з подарунком. І для Альбіни, і для нього буде.

Та, як потім виявилось Жора таку свиню Носику підсунув з тією чарівною кнопочкою. Жора її просто вигадав. а сам назнімав на фотоапарат таких красунь у відвертих позах і вбранні, що Альбіночка, побачивши ці фото, в сльозах жбурнула вручений їй подарунок у відкрите вікно: «Так ось чим ти займаєшся, ким милуєшся! Забирайся з моїх очей!»

До самого Різдва Петро Носик спокутував свою провину перед дружиною: готував їжу, мив посуд, прибирав квартиру. Та і в чому він винен? Це Жора його збаламутив. Тому після свят чорною рискою викреслив його із списку своїх друзів.

Ольга Степна,

м. Лебедин.

Знайомі

– Привіт Петровичу!

Мене ви не впізнали?

– Ні, не згадаю, де стрічалися й коли.

– А пам’ятаєте: ми в карти разом грали?!

Тоді ви дурнем цілий день були!

Загадка

– Будьте, лікарю, відверті:

Чом, скажіть, засумували

Ви відтоді, як від смерті

Пацієнта врятували?

– Бо одним себе тривожу,

Хоч багато днів пройшло,

Здогадатися не можу:

Що ж йому допомогло?

У ресторані

Офіціантку чемно підкликаю:

– Я три години шашлику чекаю!

– Ви не хвилюйтесь, – мовила вона, –

– Уже пішли ловити барана.

Поспішив

– Твій синок, – сусідка скрушно

Скаржиться Олені, –

Обірвав у мене груші,

А вони ж зелені!

– Ох і лобур! Ну й дитина! –

Бідкається мати. –

Що за капосний хлопчина –

Міг же й почекати!..

Василь Шаройко.

Порада

Краще вийди по-англійськи

Не треба чекати

Поки тебе по-нашому

Будуть посилати.

Дорогий учитель

Добре учить нас життя

Та є з ним морока

Дуже дорого бере

За свої уроки.

Перше розчарування

В першій день після весілля

Не вдалось присісти

Бо дізналась – милий хоче

Тричі на день їсти.

Леонід Решетнік,

с. Ворожба Лебединського району.