Уривки лебединських розмов
- Деталі
- Категорія: Гумор
- Створено: Четвер, 13 лютого 2020, 13:49
- Перегляди: 304
Говорить моложава жіночка:
– Кажеш, за державу соромно? Гадаю, ще буде за неї не тільки соромно, а й гірко.
х Х х
Розмовляють селянка та поштарка:
– А Ви знаєте, що Ваш найвищий поштовий начальник отримує більше мільйона гривень місячної зарплати? Це більше, ніж у президента США Трампа. А Ваша – в тисячу разів менша!
– І навіщо Ви мені про це кажете?
– А, може, Ви про це не знаєте, так щоб знали!
х Х х
Розмовляють дві жінки приблизно 50-річного віку:
– Як життя, питаєш?.. Живу так, наче ходжу в чоботях, які на три розміри більші.
– Дякуй Богу, що не на три розміри менші. Де гарантія, що цього не буде?
х Х х
Розмовляє гурт чоловіків:
– Бач, як за нашої пам’яті клімат змінився! Уже й зима цьогоріч така тепла, то неначе жовтень, то немов березень.
– Це істина. Правда, в кінці січня, наче моя теща мене лаяти приходила: як дало мокрого снігу та вітру, так електричні дроти й пообривало!
– Це нічого, що зима тепла! Як говорив колись мій дід, краще в році двоє літ, аніж дві зими.
– З такими цінами на газ – і нинішня зима не одному здається холодною.
– А я дров наламав стільки, що на всю зиму вистачить.
х Х х
Розмовляють дві моложаві жіночки:
– Ну, як твоя робота?
– Робота як робота. Як не будеш одгавкуватися – сядуть на голову. А як будеш гавкати – з роботи виженуть.
х Х х
Говорять старі діди, спершись на ціпки:
– Я оце ніяк не второпаю одного. Газ у селі проводив колгосп своїми силами. Труби для головної газової магістралі купував колгосп. До хат ми проводили газ за власні кошти. Усю воздушну розводку біля хат ми з 1988-го фарбуємо самі. За тридцять літ ні разу не бачив, щоб ці газові труби хто-небудь ремонтував чи фарбував. А тепер бац – плати за доставку газу, або за труби!
– Ти трішечки підожди! Он електрику провели майже при Леніну, а тепер нас можуть примусити іще платити й за електричні дроти, тобто за доставку електрики!
– А тоді – за екологію, бо ж їмо горохову кашу і портимо атмосферу.
х Х х
Розмовляють два діди біля сільмагу:
– Сказали, що подешевшає газ – і тепер маємо дві квитанції. А як ще раз хоч на копійку подешевшає, то буде аж три квитанції. І розбери його, пойми, чи він подешевшав, чи насправді – подорожчав!
х Х х
Розповідає сільський чоловік з чорним гумором:
– Як ото іще не поштарі носили квитанції на газ, а газовики з Лебедина, то принесли таку квитанцію й моєму сусідові. А в нього хвіртка у двір закрита, і вони мені й кажуть: «Чи не можеш ти йому передати квитанцію?» А я узяв із-за своєї хвіртки штикову лопату, подаю їм і кажу: «Нате ось лопату – і самі віддавайте!» А вони мені кажуть: «А навіщо нам лопата?» А я й кажу: «Щоб його на кладовищі одкопувать!» А вони: «Так він помер? Так він же за газ должен 800 гривень!» А я й кажу: «Так ото ж одкопайте – і зніміть з нього черевики. На 800 гривень потягнуть!»
х Х х
Розмовляють два старих чоловіки біля автовокзалу:
– Дипломатія – це діло тонке. Застав дурня Богу молиться, а їх у нас наверху всуціль, так він і лоб поб’є – і Богу не помолиться. Справжній дипломат це той, хто тебе пошле так на три букви, що ти з радістю туди підеш та ще й подякуєш.
– Знав я іще при СРСР одного голову колгоспу. Справжнім дипломатом був! У нього в господарстві тримали овець. Ось і внадилися до нього районні начальники і начальнички: «Мовляв, випиши баранчика на шашлик – та й квит!» А всім же не навиписуєшся, бо й баранчиків на всіх не вистачить. Тоді він придумав ось що. Якщо начальник таки йому необхідний і без нього таки ж не обійдешся, він писав записку завідуючому вівцефермою: «Видати баранчика. Підпис». І хвостик у підписі опускав униз. Завфермою про цю хитрість знав. Якщо ж приїжджали начальники йому ні до шмиги, він їм теж не відмовляв, але в записці хвостик у підписі задирав угору. Тоді завфермою казав такому відвідувачеві: «Та тож голова наш не в курсі! Ми тільки-но вчора зробили усім вівцям прививки од сказу і ще од десяти хвороб – і їсти те м’ясо категорично ніззя! Як мінімум три місяці!» І баранчика не взяли, однак голова залишався для них дуже хорошим хлопцем. Дипломатія!
х Х х
Розмовляють два чоловіки інтелігентної зовнішності, які йдуть:
– Цікаво виходить: урядовцям добавили шикарну зарплату з метою, аби вони не крали. Значить, якщо у тебе зарплата не дуже висока, то вже красти можна.
– А якщо – мінімалка, то, ти, значить, просто зобов’язаний красти.
– Але тим, хто краде дуже багацько, – нічого не буває. Чи хоч одного посадили, хто накрався по горло? А ось тим, що крадуть крихти, – дають на повну котушку.
х Х х
Розповідає лебединець іншому:
– У мене пенсія була рівно дві тисячі. Тепер її проіндексували. Вона стала – дві тисячі три гривні вісімдесят шість копійок. Тільки про це краще ніде не розповідати, бо якщо оце дійде до членів уряду, так їм може зробитися стидно, і вони згорять від сорому.
– Знайшов соромливих!
Розмови підслухав і записав
Никанор Лагідний.