Народний цілитель із Лебедина

Народний цілитель із ЛебединаЗараз у багатьох газетах, на радіо, телебаченні, в Інтернеті рекламують різних цілителів, які обіцяють вилікувати від різноманітних хвороб. Наводяться відгуки пацієнтів, проводяться масові прийоми громадян, вказується ціна лікування чи препарату, що пропонується придбати хворому. І все це робиться відкрито, з відома Міністерства охорони здоров’я, ледве не за виданою ним ліцензією. Того самого міністерства, яке колись погрожувало арештом Василю Корчану, справжньому народному цілителю з Лебедина, який, свого часу, вилікував 1200 хворих з різних куточків тодішнього Радянського Союзу.

Василь Корчан залишив після себе 1200 папок – своєрідні історії хвороб своїх пацієнтів, яких він вилікував. Результати лікування простежував протягом тривалого часу. В той же час, із сумського облздороввідділу і навіть з міністерства охорони здоров’я в Києві надходили вказівки негайно припинити «знахарство» під загрозою кримінальної відповідальності.

Пресинг на народного лікаря був дуже й дуже потужним, не допомагали ні історії хвороб, акуратно написані крупним почерком Корчана, ні клопотання вилікуваних хворих, ні навіть прохання місцевих організацій міста, які бачили, що Василь Йосипович – ніякий не шарлатан, що він дійсно не тільки лікує, а й виліковує хворих. Але відповідь на всі листи і ходатайства була одна – займатися лікуванням без спеціальної медичної освіти категорично заборонено.

Свого часу Корчан просив міністерство дати йому 10 студентів-старшокурсників медінституту: «Нехай живуть у мене, я і годувати їх буду – тільки щоб вчилися вони розуміти трави, як і що з ними можна робити, як сушити». Відповідь була така: «А що, хіба це наука – сушити трави?» По сушінню трав у Корчана була своя система: яку з якою травою розкладати на горищі, коли перевертати… Звертався Корчан до влади і з проханням видати свою книгу (навіть за свій рахунок). Відмовили.

Свого часу про Корчана написала центральна українська газета «Правда України», що й послужило приводом для серйозних неприємностей і для газети, і для автора статті Якова Жуковського, який дізнався про Корчана випадково від чоловіка з Чернігова, який багато років хворів туберкульозом у відкритій формі. Він регулярно їздив до Києва в Інститут туберкульозу на піддування (підкачування повітря в плевральну порожнину). В поїзді випадково дізнався про Корчана і, не заїжджаючи додому в Чернігів, поїхав до Лебедина. Два тижні хворий приймав мікстуру на травах по три столові ложки в день. Потім, після перевірки, приймав інше запропоноване пиття, і так кілька разів. Через два місяці поїхав до Києва в інститут на перевірку. Зробили рентген – каверни нема. Вилікуваний Корчаном пацієнт з Чернігова зайшов до редакції газети «Правда України» і розповів свою історію. Столичний спеціалізований інститут за кілька років не зумів зробити того, що за два місяці зробив народний лікар, який не мав ніяких дипломів.

Яків Жуковський, кореспондент «Правди Україна», зателефонував директору Інституту туберкульозу. Професор Мамолат був «в курсі», говорив сухо. Жуковський зателефонував у Лебедин. В райком партії, першому секретарю.

– Та у нього тут натовпи, - їдуть з самих різних місць.

Поїхав Жуковський до Лебедина, у відрядження. По дорозі до Корчана на Зарудку познайомився з полковником.

– Лікуватися їдете? – запитав Жуковський.

– Ні, - відповів полковник, - дякувати. Він дружину вилікував від вовчанки. (Червона вовчанка лікується важко, хвороба іноді тягнеться роками).

Журналіст у будинку Корчана на стелажах побачив, як у бібліотеці, ряд папок. В них детальні записи про те, яка трава, як сушив, як подрібнював, що потім робив з нею, кого лікував цією травою і повна історія лікування. Жуковський наївно думав, що достатньо буде розповісти про Корчана в газеті, і йому допоможуть. Адже «Правда України» була органом ЦК партії. Але саме звідти, з ЦК, редакція газети одержала нахлобучку. Влетіло і Жуковському. А відгуки на статтю ішли і йшли. Листи до Корчана в Лебедин носили ледве не мішками, багато з них збереглися. Як і канцелярські папірці – вказівки з Сумського відділу охорони здоров’я та з міністерства: «Негайно припинити знахарство під загрозою кримінальної відповідальності». Прокурор взяв з Корчана підписку, що лікувати нікого не буде, інакше – в’язниця.

Дід Корчан (так його тоді називали) нічого не обіцяв хворим на рак: «Не можу, немає у мене такої травки», – говорив він. Але інші хвороби Василь Йосипович лікував з великим успіхом, як зараз говорять, з блискучим кінцевим результатом. В повному переліку хвороб, які він лікував – майже тридцять захворювань органів дихання, шлунку та кишківника, захворювання печінки та жовчовивідних проток, підшлункової залози, нирок, сечового міхура, хвороби органів кровотворення і цілий «букет» захворювань шкіри, в тому числі вовчанка та рожевий лишай. У Корчана лікувались навіть ті, хто приймав участь у його цькуванні. Як істинний лікар від Бога, він нікому не відмовляв у допомозі.

Василь Йосипович Корчан помер у віці 90 років. Коли його ховали, майже всі підприємства міста неофіційно припинили работу, і люди вийшли провести всіма шанованого Діда Корчана в останню путь.

Памятник Корчану встановили ще в 1973 році: на великій гранітній плиті – його барельєф, а внизу, між датами народження та смерті, стеблинки трав, яким все життя був відданий народний цілитель…

Ось що писав про Корчана у книзі «Вулиці рідного міста. Лебедин на межі тисячоліть» краєзнавець Володимир Дудченко (нині покійний, земля йому пухом і Царство Небесне): «Перше поселення відомого в Україні цілителя Василя Йосиповича Корчана було на Гузіївці (назва вулиці). У середині 30-х років минулого століття він поселився тут разом зі своєю дружиною Липою. То були нелегкі післяголодоморні роки. Звідси він переселився на Зарудку, поближче до берегів річечки Вільшанки, яку Василь Йосипович теж полюбляв й оберігав від засмічування її берегів і русла. Мешканці округи шанували Василя Йосиповича як правознавця і правозахисника малозабезпечених, а також як благодійника, який давав значні суми коштів на утримання місцевого дитячого будинку, Троїцької церкви, будівництво міського спортивного залу. Це та людина, про яку продовжують складати ймовірні легенди, а дідусі заводили такі ж роздвоєні борідки. У постаті цілителя відчувався владний погляд з іскринками іронії, доброзичливості і статечності, відчувалася упевненість в самій поставі, він володів і вміло застосовував веселі і оригінальні жарти з давньоукраїнського гумору».

Ось таким був народний цілитель із Лебедина Василь Корчан.

Федір Наумко,

член Національної спілки

журналістів України,

м.Суми.