Новини
Субота червня 19, 2021

Register

Куличка – село невеличке

Куличка – село невеличке1.Про Куличку, її колишнього пана Красовського –талановитого художника та його рід

За браком письмових свідчень і переказів нині важко сказати, у якій державі (Речі Посполитій, чи Московії) і коли саме відбулося заснування Кулички. Більшість території сучасної Лебединщини у часи Нової історії до підписання між тими державами Поляновського миру (1634) належала Польщі, затим перейшла до Московії. А в 1647 році за «Актом розмежування кордонів...» до володінь Москви відійшли й землі, на яких були роз­ташовані при­кордонні ос­тро­ги Ре­чі Пос­политої, зокрема Ка­м’яне, Бобрик (з кінця ХІХ ст. – Московський Бобрик), Будилка та інші, що входили до Київського воєводства. Як заз­на­чає Іваненко О. В. в «Історико-ети­мологічному слов­­нику. Назви поселень Сумщини» ( К., 2016. – с. 140), найменння села походить від гідроніма Куличка, притоки річки Будилки. Але яке ж походження назви цієї притоки? Можливо, від прозви невеликого болотяного птаха із довгими ногами і чорним дзьобом, який водився в тамтешніх болотах. А, як відомо, усякий кулик до свого болота звик та дметься на вітер. Можливо, ймення цій річечці та своєму хутірцеві придумала козачка Куличка, жінка козака Кулика. Проте, не виключаю й іншої можливості. Назву селу могли дати й приходьки-«москалі», служиві люди московського царя (у XVII–XVIII ст. українці своїх північно-східних сусідів називали «москалями»; цей термін походить від назви їхньої Московії, або Московщини). «Кулички» (рос.) – це, зокрема, село в лісі, далеке від інших поселень. Мовляв, цей хутірець «у черта на куличках» (на задвірках), тобто у чорта на болоті, у дідька на рогах, де чорти навкулачки б’ються, а добрі люди не ходять. Згодом ота нечиста сила десь зачаїлася під поламаним містком, що на розбитій дорозі, і творить час від часу свої чорні справи. Проте, незважаючи на це, тиха Куличка зуміла все те чортовиння витерпіти аж до сьогоднішнього дня.

 

Найранніший письмовий споминок про неї, із наявних на даний час, датується лише 1779 роком. Дійсно, вона згадується цього року як «порутчика Красовскаго деревня» Лебединського комісарства (після ліквідації козацького устрою правління на територіях колишніх полків у Слобідській Україні, що отримали статус військових слобод. У кожній слободі було по 6 сотенних містечок, в яких і запроваджувалося таке правління. Існували до 1786-го). Відомий лебединський краєзнавець Олександр Білик ((14.07.1903 (Охтирка)–1.09.1987 (Лебедин), директор Лебединської районної бібліотеки (1920–1940 рр.), секретар Лебединського міськвиконкому (1940–41), червоноармієць РСЧА (1941–45), секретар Лебединського міськвиконкому (1946–54), помічник секретаря Лебединського райкому КПУ (1955–66) у «Короткому нарисі історії села Кулички» зазначав, що «с. Куличка на Лебединщині, за переказами старих людей, здавна належала панам Красовським».

Як повідомляють «Списки населенных мест Российской империи. Харьковская губерния по сведениям 1864 года», сост. и изд. Центр. стат. ком. М-ва внутр. дел. – 1869», що «Куличка, деревня владельческая; при речке Куличке; 35 дворов; проживает 180 человек мужского пола и 178 человек женского пола; есть завод винокуренный». Що являло собою село Куличка на початку ХХ ст. (1910-й)? Тут функціонувала земська школа, в якій навчалося 52 учні; винокурний завод і три невеликих крамниці. Населення становило 692 мешканці (число дворів - 108). Як на той час, це поселення було невеличким. Приміром, у Рябушках нараховувалося 565 дворів і проживало 3184 жителя. Вище за течією на відстані 1 км від Кулички розташовані села Топчії і Тимофіївка (останнє зняте з обліку в 1988 році), нижче за течією на відстані 1,5 км розташоване село Будилка. Орган місцевого самоврядування – Будильська сільська рада. Населення Кулички станом на 1 січня 2018 року становило 65 осіб.

Відомо, що представники козацько-старшинського роду Красовських мали безпосередній стосунок до Лебединщини як власники земельних маєтків на Слобожанщині у ХVІІІ - на початку ХХ ст. Засновником роду, вочевидь, був волинський шляхтич Юрій Красовський, який 1633 року отримав володіння в Чернігівському воєводстві Речі Посполитої. Один із його нащадків Тимофій Михайлович Красовський наприкінці 1720-х років очолював Першу Лебединську сотню Сумського полку, протягом 1741–1763 рр. посідав уряд сумського полкового обозного, а в 1758 році був одним із претендентів на сумське полковництво. Йому вдалося надбати великі маєтності навколо сіл та хуторів Гудимівщини, Рябушок, Кулички, Будилки, Селища та Озака. У 1764 -му він помер, залишивши, окрім інших дітей, і сина Івана (близько 1740 р.н.). Іван здобув освіту в Харківському колегіумі, опанувавши й курсом поетики у Григорія Сковороди. Він зберіг дружні стосунки з учителем і після навчання. Протягом 1763-65 років, коли Москва ліквідовувала козацький устрій у Слобідській Україні, займав посаду сотника Першої Лебединської сотні Сумського полку, що тоді вже стала посадою тимчасовою, а після цього продовжив службу в Сумському гусарському полку. У Лебедині на вул. Батютенка (№15) (колишня Щорса) знаходиться історична пам’ятка - «хата сотника Івана Красовського», яка зазнала, як стверджують дослідники, перебудови у 1860–65 роках. (Як же вона змогла простояти не одне століття, і як її не з’їв шашіль? Очевидно, найстійкіші дуби, тобто ті, які не скидали на зиму листя, заготовляли лише в певний зимовий період при певній фазі місяця. Деревину обробляли обеззаражувальними речовинами, основну частку яких складала кухонна сіль, та покривали оліфою. Кладку дубових пластин робили на сивій глині (це незцементований мергель: глина (25-50%), карбонати (50-75%) з домішками), до якої додавали житню солому тощо). Після виходу у відставку 5 липня 1770 року Іван Тимофійович замешкав у Рябушках, де звів храм на честь свого покровителя Іоанна Предтечі. Починаючи від 1782 року, в нього неодноразово гостював його вчитель мандрівний філософ Григорій Сковорода. Із сімох синів Івана Тимофійовича справжню славу здобув Опанас Іванович (1782–1843). Опанувавши грамоту в «паламарки» місцевої церкви, він шістнадцятирічним вступив на службу унтер-офіцером до Бузького єгерського корпусу і зробив карколомну кар’єру, діставши у 1841 році чин генерала від інфантерії. Відзначився у російсько-турецьких війнах 1806–1812 рр. і 1828–1829 рр., російсько-французькій війні 1812–1814 рр., російсько-перській війні 1826–1828 рр., став повним кавалером усіх військових відзнак Російської імперії.

Опанас Іванович Красовський та його син Андрій Опанасович

Його ж син Андрій Опанасович Красов­ський (1822–1886) ві­домий як револю­ціо­нер та український пат­ріот. У 1840-му закінчив Пе­тербурзький Пажеський корпус. У 1853–1856 роках брав участь у Кримській війні, проходив військову службу в Петербурзі, там же вступив до таємної революційної організації «Земля і воля», під час закордонної поїздки зустрічався з Дж. Гарібальді. У 1861році в чині підполковника переведений до Києва на посаду викладача Кадетського корпусу. Очолив таємний «Малоросійський комітет», який поширював закордонні видання О.Герцена, заборонені поезії Т.Шевченка. Під Києвом Красовський розпочав революційну агітацію серед селян і солдатів, за що був заарештований і засуджений до смертної кари, заміненої 12 роками ка­торги, яку відбував у Нерчинську. За од­нією з версій, застрелився під час не­вдалої спроби вте­чі з каторги.

Не викликає сум­ні­­вів, що останній (на­пе­­редодні рево­лю­цій­­них потрясінь 1917 року) поміщик із Ку­лички Олексій Андрі­йович Кра­сов­­ський (1884 – після 1920-го (?) в еміграції в Угор­щині), який прославився як ві­домий свого ча­­­су художник, є пред­­­ставником ці­єї лебединської ро­­­дової гілки Красов­ських. Він закін­чив Московське училище живопису, ліплення та зодчества (1905–1910). Також навчався у Краківській академії мистецтв, у Львові, у Великій Британії. Використовував техніку пастелі. Був учасником мистецьких виставок у Харкові.

Сумчанин Сергій Побожій (19.09.1954, м. Вольськ, Сара­товської області, мистецтвознавець, живописець, графік, кандидат мистецтвознавства (1994), член НСХУ) у праці «Олексій Красовський. Матеріали до біографії художника», спираючись, зокрема, й на «Короткий нарис історії села Кулички» Білика О.В., зазначає, що батько художника «помер у 1888 р., коли хлопчику виповнилося чотири роки, а через вісім років його мати (Олександра Володимирівна) виходить заміж за відставного полковника Колендо. У спадщину Олексію дісталася батьківська садиба з великим будинком (нині від нього не залишилося й сліду) і фруктовим садом та чималим господарством, яким керував вітчим». (…) Відомості О. Білика про те, що батько помер, коли майбутньому художнику виповнилося чотири роки (у 1888 р.), змушують нас звернути увагу на одну особу, рік смерті якої припадає також на 1888 р., - підпоручика і громадського діяча Андрія Матвійовича Красовського (? - 1888). Будучи у 1870-ті роки головою Лебединської земської управи та гласним Харківського губернського земства, він, скоріше за все, мав певне відношення до Кулички. Про це свідчить надання ним Лебединському земству коштів для відкриття у с.Будилка народного училища, а також для підтримки училищ у с.Куличка. Він також мав маєток і винокурний завод у Лебединському повіті. Такі факти дають підстави припустити, що Андрій Красовський був батьком Олексія Красовського. У виписках з «Короткого нарису історії села Кулички» О.Білика зустрічаємо інші подробиці щодо О.Красовського, які більш рельєфно виліплюють образ митця і свідчать про те, що він був освіченою людиною, «мав від батька великий будинок. Фруктовий сад. Була майстерня, гарно освітлена, де він малював. В с.Куличці жила вродлива дівчина, яку Красовський найняв за 35 крб. щоб вона йому позувала для портретів» (Чи багато це – 35 крб.? Середньомісячна заробітна плата в Російській імперії становила тоді 24 крб. Учитель початкової школи в Куличці отримував 25 крб. 1кг гречаної крупи коштував 25 коп., 1 кг цукру – 30 коп., 1 л молока – 13 коп., 200 г вершкового масла – 28 коп., 1 кг свинини (ошийок) – 50 коп., 1 кг судака – 40 коп.). Після революції 1917 р. все майно Красовських було націоналізоване, в тому числі й мистецькі твори, які потрапили до Лебединського історико-краєзнавчого музею».

Нині в Лебединському міському художньому музеї ім. Б. К. Руд­нєва знаходяться 22 роботи художника, яким притаман­ний символізм з мотивами романтизму («Куличанський етюд», «Зима», «Уночі», «Ранок», «День», «Вечір», «Море. Контра­­бандисти», «Світлячки та дзвіночки», «Старий став», «Пей­заж із вершником», «Міський пейзаж» та ін.). Уже з першо­го погляду вони викликають щире захоплення. Частина робіт наповнена видіннями, сповнена якимось тривожним маревом. На жаль, портрет художника або його світлина на даний час не виявлені. Проте автопортретом майстра може слугувати не одна картина, написана ним. Вони, як на мою думку, багаті смислом і передчуттям доленосних подій ХХ століття. Художник дивиться на нас із цих полотен своїми мудрими очима.

Ці колгоспниці з Кулички, які зібрали рекордний урожай цукрового буряку, та й їхнє партійне колгоспне начальство, пам’ятали свого доброго пана-маляра Олексія Красовського. Фото кінця 1930-х років

2.Відомі уродженці Кулички, народжені в ХХ столітті

Дятленко Микола Дмитрович (13(26). 11. 1914, с. Куличка Лебединського повіту Харківської губернії – 11. 10. 1996, Київ) – історик, письменник, перекладач, член Спілки письменників України (1965), кандидат історичних наук (1955). Закінчив Дніпропетровський політехнікум залізничного транспорту (1935), Київський університет (1946). Учасник Другої світової війни. 8–9 січня 1943 року як перекладач брав участь у спробах парламентерів передати німецькому генералу Ф. фон Паулюсу ультиматум про капітуляцію, а 31 січня – у його допиті. Про цю сторінку з його життя знято кінострічку «Парламентери» (1985, Українська студія хронікально-документальних фільмів). Працював у Києві в МЗС УРСР (1946–50), керівником редколегії УРЕ (1958–59), старшим науковим співробітником Інституту історії АН УРСР (1964–74). Про цю особливу людину ми вже розповідали в тижневику від 08.05.2014 року в матеріалі «Легенда нашого краю».

Мордовець Андрій Микитович (26.08.1918, с. Куличка Лебединського повіту Харківської губернії – 13.12.2006, Чернігів) – український живописець, член Спілки художників України (1961), Заслужений художник України (2006). Автор творів історичного жанру та пейзажів. З 1961 року – постійний учасник обласних та республіканських виставок. Лауреат обласної премії імені М. Коцюбинського (1993).

Старші жителі Кулички у 1960-х роках іще добре пам’ятали родину Микити Мордовця.

У рідному селі він закінчив трикласну школу, потім – Будильську семирічку. Про своє дитинство наш земляк свого часу залишив спомини, рукопис яких зберігається в Лебединському міському художньому музеї ім. Б. К. Руднєва. Його використав Борис Ткаченко у другому доповненому виданні книги «Під чорним тавром» (Суми, «Мрія-1» ТОВ, 2008). «Місце, де я народився, досі бентежить мою душу. Це село Куличка. Там минули мої дитячі роки, там я почав пізнавати світ. Село не було глухим і забитим. Тоді там була трирічна школа, сільбуд «Просвіти», де селяни збирались і ставили вистави з української класики. В селі читались лекції, влаштовувались вечори запитань і відповідей, привозили артистів, співаків, кобзарів, циркачів, пізніше з’явилося кіно. Була гарна бібліотека, що залишилась від поміщика Красовського.(…) Селяни тоді жили і працювали в індивідуальних господарствах. Взимку невідкладної роботи не було, вечорами гуляли, збиралися сусіди у сусідів. На тих сходинках люди часто по-доброму згадували молодого пана Олексія Красовського. Він був неабиякою людиною. По-перше, не цурався простих людей, ходив у селянському одязі, цінував народне мистецтво, бо у себе зібрав сотні і сотні зразків диво-килимів, рушників, ткання, різьби, іконопису. Ще й дорогу на Лебедин вимостив. А ще був неабияким художником, тож полишив у селі чимало картин, на яких змалював місцеві краєвиди, селян за роботою, молодь на гулянні. А в 1917 році дехто із збаламучених селян пішов-таки у панський дім за поживою. Хазяїни, як на диво, не дуже й суперечили таким грабіжникам. Несе жіночка стос мисок у фартуху, а поверх них ще й кухлик розмальований стоїть. То старий пан: “Та ти б, молодице, кухлика не брала. Мені мама подарувала його на день народження ще як я був дитиною». (…) (1919 року сім’я Красовських переїхала до Харкова, згодом певний час проживала у Львові, а затим емігрувала за кордон). Тоді ж колишні майстерні, гуральня, цегельня, токи, корівники, воловні – все понищилось. Ні-ні, згодом щось таки в комуні прижилося. (Від 1925 року тут розташовувалася комуна, яку очолював Харитон Фролов. Вона перейшла з хутора Березів Яр, де діяла від 1922 року, після того, як колишнє панське хазяйство було розорене вщент. Від 1928 року Харитон Фролов керував комунарами в Лихвиному. Там комунари готували їжу на багатті, яке розводили в колишньому панському маєтку. Письменник Кость Гордієнко, який від 1929 року оселився в Лебедині, напише ряд пафосних політично «правильних» творів про створення комун та колгоспів. Можливо, він щиро вірив у те, що писав. Уже в часи «перебудови» подібні книжки відверто називатимуть «недопеченим епосом сталінських СОЗів» та літературною базграниною). (…) А як почалась колективізація (початок 1930-х) – стали наших селян “у комунію” силою заганять. Батько-мати – на роздоріжжі, отож і питають мене: “Ти, Андрію, грамотніший, лозунги там різні малюєш – порадь, що робити! Іти в СОЗ, чи плюнуть?” А я справді на лозунгах уже знався – навчався в Будильському ремісничому училищі, і там мій художній “геній” був помічений начальством. Тоді воно й довірило мені малювати різні там заклики, діаграми досягнень і навіть плакати, на яких зображені і ферми, і корови, і, навіть, люди. Малювати вождів у мене дозволу не було. Отож на запитання батька відповів словами щойно написаного лозунгу: “Мужик, не будь трусом – не будь індусом!” От і стали батьки колгоспниками. Ото з того дня й почалося безхліб’я. Я кажу не тільки про нашу сім’ю, а взагалі про села. Повернулась панщина. Тільки лютіша, скаженіша і жорстокіша. (…)

Наприкінці 1932-го почався голод. (…) Отам за селом заводські бражні ями були, так до них голодний люд з усієї округи злазився. Куличка наче рятівною Меккою зробилася. Дійшло до того, що хтось там тільки прикопав покійника, аж дивись уже одрили і на шматки розтягли. Люди з голоду вимирають, а “буксирники” з хати в хату, з хати в хату… (…) Батько каже: “Бачиш, Андрію, які твої лозунги. Давай, мабуть, тікать із села, доки ще ноги носять”. Ото й потяг батько із сестрами на Харків, брати – в Донбас. А через якийсь час батько й мене забрав до себе. Влаштувався я на будівництві теслярем 3-го розряду. Хоч і жалюгідну, а таки мав платню і сякий-такий пайок. От і вижили (…)».

 

 

Полотна Андрія Мордовця

Як згадували свого часу старожили села, однолітки Андрія, він, зачарований картинами, які малював пан, з дитинства мріяв стати художником. Тож у столиці Радянської України, де частина його родини рятувалася від Голодомору, згодом вступив до Харківського державного художнього училища. Тут вивчав основу малюнка і живопису в майстерні В. Корбинського, який став першим наставником живописця. Закінчити навчання завадили призов на службу до Червоної армії та участь у радянсько-фінській війні (30 листопада 1939 року–13 березня 1940 року) і згодом від 22 червня 1941-го у війні між Німеччиною та СРСР. Обидві їх він пройшов рядовим червоноармійцем: баштовим стрільцем і радистом танкового екіпажу, був нагороджений бойовими медалями. Мабуть, як людина творча, за військовими чинами аж ніяк не гнався, і під час війни постійно при найменшій можливості займався малюванням. Збереглися етюди та багато малюнків того часу, зокрема солдатських портретів. Згодом з-під його пензля з’явиться полотно «Штурм лінії Маннергейма» (фінської оборонної лінії). Не чекаючи демобілізації (а вона для нього станеться аж у 1949-му, тобто після десятиліття військової служби), він у 1945-му з дозволу командування, як виняток, почав відвідувати художні класи Ленінградського інституту мистецтва та архітектури імені І. Ю. Рєпіна, який закінчить у 1951-му. Основи художньої май­стерності здобував під керів­ницт­вом відомих художників Б. Ольховського, І. Сорокіна та Р. Френца. Опісля закінчення інституту до 1953-го працював у Ленінградській художній студії при Військово-морській академії кораблебудування та озброєння ім. О.М. Крилова.

Навесні 1953 року А. Мордовець приїхав до Чернігова, що славився своїми пам’ятками часів Київської Русі і Чернігівського князівства, а також Гетьманщини і козацького Чернігівського полку. Він згадував: «До Чернігова я прибув на початку квітня 1953 року. Старовинне місто, весняна повноводна Десна вразили мене так, що я назавжди залишився тут…». У цій перлині історії, що одразу стала близькою його серцю, художник натхненно працював, зарекомендував себе талановитим живописцем і висококласним фахівцем. Він, творчо збагачуючи традиції реалістичного мистецтва, створював свою, характерну лише для нього, художню мову – мову народно-поетичну, іноді поетично-містичну. Це підтверджують такі його твори: «Гайдамаки» (1960), «Качанівка (1964), «Клятва» (1972), «Річка Удай на Прилуччині» (1974), «Іллінська церква», «Осінь на Удаї», «На Десні», «Осінь в Карпатах» (1989), «Вечір в Карпатах» (1997) та інші. Багато його картин із краєвидами відтворюють мальовничі куточки Чернігівщини в різні пори року. Але не забував визнаний художник і свою рідну Лебединщину. Андрій Микитович став частим гостем Лебединської філії Сумського обласного музею, нині це Лебединський художній музей ім. Б. К. Руднєва, якому подарував більше 120 своїх робіт. Серед них є й портрети двох відомих лебединських Борисів: співака Гмирі та письменника Ткаченка. Сьогодні в цьому музеї колекція «від Мордовця» є найбільшим зібранням одного автора. Відбулися в ньому й дві персональні виставки митця (1996-й, 1998-й). Особливо повторюваними такі візити до рідного краю стали після 1996-го. Як згадує тодішній директор художнього музею Володимир Кравченко, що «вісімдесятирічний живописець, жвавий, стрункий, підтягнутий, дуже любив ходити пішки з Лебедина в хутір Чернецький, де проживав якийсь його добрий знайомий, чи родич».

Ось і відсвяткували ми століття Майстра. Про його 150-ти і 200-ту річницю, звісно, напишуть інші краєзнавці. Зичу їм, аби їхнє писання було значно ґрунтовнішим за моє, і його не сковували нагадування про обмаль газетної площі.

Василь Пазинич, краєзнавець.

P.S. Автор висловлює вдячність уродженцю Кулички Володимиру Карпову за надані фотографії односельців 1930-60-х років.

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Ми в соціальних мережах

Інформери


Погода

Книга «На камені вічності»

Останні коментарі