Новини
Понеділок листопада 29, 2021

Register

Дідусеве продовження в мені

Дідусеве продовження в меніУ мене виникла ідея написати матеріал про рідну і дорогу людину – дідуся, який скерував мій шлях у доросле життя, у професію. І не лише тому, а й як пам’ять про нього, адже він уже за межею Вічності. Та, можливо, його добрі справи, чудові людські якості й досі зберігає у своїй пам’яті дехто з лебединців, тож згадають ще раз. Чому, розповім нижче. Сьогодні, вже маючи певний життєвий досвід, знайшовши себе у професії, зрозумів, яку роль у моєму житті відіграв мій дідусь по маминій лінії – Микола Дмитрович Нестеренко. «Саме він закладав основи твого майбутнього, пов’язаного з лісовою галуззю. Він якось ненав’язливо, крок за кроком це робив. Ти тоді ще був підлітком, цього не розумів, не усвідомлював. Можливо, дідусеві хотілося, щоб ти продовжив його справу, якій він віддав двадцять два роки свого життя», – зазначила якось мама. І дістала із сімейного архіву речі, які засвідчили високий професіоналізм, велику працелюбність і відданість професії мого дідуся.

Ось орден Трудової Слави, медаль «За трудову доблесть», ювілейні медалі, свідоцтва про занесення портрета дідуся у Книгу Пошани Лебединського району, на Алею Трудової Слави міста Лебедина, Книгу Пошани Лебединського держлісгоспу, численні грамоти різного рівня: від обласного – до місцевого. (Для скептиків, які, прочитавши ці рядки, надмінно посміхнувшись, кинуть уїдливі слова, наголошую, що в 50-80-ті роки минулого століття людська праця високо поціновувалася. А сьогодні? Вона знецінилася і в моральному, і в матеріальному плані).

Трудився мій дідусь верстатником, рамником, пилоточем у ДП «Лебединське лісове господарство». Після переїзду з Липоводолинщини до Лебедина Микола Дмитрович пішов працювати на це підприємство і залишився тут аж до виходу на пенсію. Навіть потому ще кілька років трудився на ньому. Він не бігав з одного місця на інше, бо не шукав легких шляхів. Такий у нього був характер – витривалий, цілеспрямований, впевнений. Таким його сформувало життя.

Аось доля випала дідусеві нелегка. В чотирнадцять років залишився без матері (відійшла у Вічність). А з ним ще молодші три сестрички і братик. Батько, Дмитро Герасимович, одружився вдруге. Дякувати Богу, що Катерина Іванівна виявилася доброю і чуйною людиною. Аж раптом – Друга світова війна – страшна, жорстока, виснажлива. При визволенні Києва від ворога Дмитро Герасимович загинув, а Катерина Іванівна високо пронесла місію матері – виростила всіх п’ятьох «чужих» дітей, не маючи власних.

Моєму дідусеві довелося здолати чимало труднощів. Поїхав на шахти Донбасу, де закінчив школу фабрично-заводського навчання. Війна порушила всі його плани. Звідти сімнадцятирічного юнака разом із ровесниками фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини, де працював на заводі (але перед тим спочатку кинули до концтабору).

Коли війська коаліції визволили ту місце­вість, його призвали до радянського війська на службу. А як повернувся до батьківської хати, відразу ж пішов у місцеве господарство ростити і збирати хліба, самотужки освоївши зерно- і бурякозбиральні комбайни. Ця справа стала змістом його юнацького життя. Душа співала, коли виїжджав у поля, де золотилися хліба і вабили поглядом смарагдові поля цукристих. Встановлював рекорди по їх збиранню не лише в районі, а й в області, займаючи призові місця. Трудився від зорі до зорі. Це приносило радість його душі і серцю. За самовіддану працю нагороджений численними грамотами.

Але за певних обставин Микола Дмитрович, залишивши побудований власноруч дім і все довкола нього, переїхав з родиною до міста.

Ліс завжди вабив дідуся. Він любив працювати з деревом. Самотужки навчився майструвати з нього різні речі: вікна, двері, меблі. А ще він був чудовим теслярем, бондарем, словом, майстром на всі руки.

Пригадую, як він якось говорив: «Якби так склалося, що на початку трудової діяльності я опинився в тому населеному пункті, де є ліси, неодмінно став би лісівником або пішов би на деревообробне підприємство. Ліс – це не лише естетична насолода, а й господарський об’єкт. А ще жива сила природи, яку необхідно зберігати і примножувати».

Ось доля й розпорядилася так, що мрія дідуся збулася. Опинившись у місті, оточеному величавими лісами, Микола Дмитрович, не роздумуючи, пішов трудитися у місцеве лісове господарство. І коли йому доручили працювати на пилорамі, він із задоволенням взявся за цю справу. Знову самотужки вивчив принципи її роботи, матеріальну частину. З часом вносив деякі пропозиції з її удосконалення, більш якісного розпилювання деревини. А вже коли власні літа повернули на зиму і стало підводити здоров’я, попросився у пилоточі. І ця робота була йому до душі. А послідовники Миколи Дмитровича все бігали до нього, щоб виручив із якоїсь ситуації, порадив, допоміг.

І сьогодні, думаю, не одна людина в Лебедині згадує Миколу Дмитровича, адже оселі багатьох лебединців посміхаються сонцю вікнами, міцна підлога в них не скрипить і до цього часу, а двері відчиняються справно. Бо дідусь усе те робив на совість. Він був одержимий своєю роботою, жодної хвилини не сидів без діла. «Час не можна марнувати, треба використовувати його на добрі справи», – навчав дітей та онуків Микола Дмитрович.

Нині, коли я із сім’єю приїжджаю до рідного порога в Лебедині, де народився і виріс, мене привітно зустрічає добротний будинок, вікна якого, наче весняна квітка, посміхаються сонцю. Його звів власноруч мій дідусь. І до чого не доторкнись у ньому, звідти віє тепло його душі і бачиться краса його майстерних рук.

Пригадую, як дідусь непомітно, невимушено привчав відчувати красу природи. Брав мене, малого, за руку і вів до лісу. «Дивись, онучку, які в нас величаві сосни, з них вийде гарний будівельний матеріал. А он, поглянь, тобі з-під листя посміхається гриб-боровичок. Обережно зрізай його, щоб грибничка залишилася в землі. Дивись, які дивні квіти ростуть, хоча їх і затіняють від сонця дерева. Та все ж вони радують погляд перехожих. Хай ростуть, не рви їх, бо це краса. Онучку, дихай на повні груди свіжим повітрям – воно цілюще. Не люблю, коли мисливці вбивають дичину. Хай живе тваринка і, як і ми, радіє довколишній красі».

Ось такі настанови дідуся заклали в мою душу любов до природи. У дитячі роки і вже підлітком, у дорослому віці я часто відвідував ліс і роблю це сьогодні з моїм сином, щоб помилуватися його красою. А з моїми студентами проводжу в лісі практичні заняття і виховую в них почуття любові до природи, до лісу зокрема, так, як колись це робив мій дідусь, плекаючи в моїй душі ці почуття.

Коли закінчив дев’ятирічку, не роздумуючи, подав документи на навчання за спеціальністю «лісник» до Лебединського ВПУ лісового господарства, яку щойно відкрили в ньому. І не пошкодував. Потім здобував професії майстра лісу в Чугуєво-Бабчанському лісному технікумі (тепер коледж), інженера лісового господарства в Харківському аграрному університеті імені В.В.Докучаєва. Та, на жаль, про це дідусь уже не дізнався, адже відійшов у Вічність. Думаю, що він був би радий і гордий за мене.

Та моя доля повернулася так, що поряд стали крокувати і лісова, і педагогічна справи. Тепер «дідусеві» університети викладаю своїм студентам, навчаючи їх цінувати ліс не лише, як багатство, прибуток, а й як красу, велич.

Тільки через роки я зрозумів, що дідусь дійсно був для мене не просто улюбленим дідусем, а й навчителем. Саме він прищепив мені любов і повагу до лісу, до професії лісівника, а головне – навчив працелюбності. Сьогодні гордий з того, що дідусеве продовження в мені.

Валерій СОЛОДОВНИК,

викладач спецдисциплін

Чугуєво-Бабчанського

фахового лісового коледжу,

Харківська область.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Ми в соціальних мережах

Інформери


Погода

Книга «На камені вічності»

Останні коментарі