Новини
Середа червня 23, 2021

Register

Любов Білокобильська: «Я щастя своє в праці, в друзях, в родині знайшла»

Любов Білокобильська: «Я щастя своє в праці, в друзях, в родині знайшла»Сьогодні нашим співрозмовником є директор КЗ СОР «Лебединський педагогічний коледж імені А.С. Макаренка» Любов БІЛОКОБИЛЬСЬКА, яка цими днями відзначила ювілей. Ми поцікавилися, чим позначені її власні роки.

– Любове Борисівно, на Вашому життєвому календарі спалахнули золотом дві п’ятірки, з чим Вас щиро вітаємо. В одному з вітальних віршів є такі образні рядки:«А в тих літах і сонце, і дощі». То ж чого було більше у Ваших літах?

– Звичайно, як і в житті кожної людини, у моєму також були і прикрощі, і радощі. Легкого життя не буває, але труднощі нас загартовують, і дуже важливо не дати зміліти душі, поселитися в ній байдужості й зневірі, а головне – зберегти любов до життя. Тож відповім власними авторськими рядками:

Озирнуся назад – бачу шлях то легкий,

то тернистий,

Ним я йшла все життя,

крізь невдачі та успіхи йшла.

Але й досі горить в мені

вогник отой променистий,

Бо я щастя своє в праці,

в друзях, в родині знайшла.

 

– Якими трудовими дорогами водило Вас життя? Чим позначені Ваші роки: здобутками, відзнаками, а можливо, і невдачами? Хто відіграв найвагомішу роль у Вашому формуванні як особистості, становленні як людини, громадянина, спеціаліста?

– Після закінчення, до речі, з відзнакою (я любила вчитися і була активісткою) Іскри­с­ківщинської середньої школи Біло­пільського району вступила до Сумського державного педагогічного інституту ім. А.С. Макаренка за спеціальністю «Історія та педагогіка». Мої шкільні вчителі (усім їм вдячна, про них найкращі спогади), а також тато з мамою підтримали в цьому виборі. Закінчивши вищий навчальний заклад, отримала кваліфікацію вчителя історії, суспільствознавства та методиста з виховної роботи,   одержала направлення до Верхосульської середньої школи. Педагогічний колектив зустрів мене, молодого вчителя історії, дружелюбно. Завуч Світлана Миколаївна Грищенко призначила наставника, відвідувала уроки, давала поради, хвалила, а ще доручила керівництво 5 класом. І досі пам’ятаю, як учні кивали мені руками, а ще сумували, коли я, відпрацювавши останній день у школі, йшла з роботи, прощаючись.

Коли ми з Олександром створили сім’ю, він закінчував навчання в технікумі. Спочатку йому дали направлення за моїм місцем роботи, а згодом змінили – ми поїхали до Малого Висторопа. Там проходив важливий етап у нашому житті – сімейне та професійне становлення. У Маловисторопській школі мене підтримували досвідчені вчителі Парасков’я Петрівна Кравченко, Валентина Петрівна Грузд, Ніна Григорівна Кулініч, Людмила Олексіївна Савченко, Надія Володимирівна Бондаренко, Катерина Олексіївна Ніколенко та інші. А працювала я спершу старшою вожатою, педагогом-організатором, а згодом, коли ввели посаду заступника директора з виховної роботи, тодішній директор (нині, на жаль, покійний) Володимир Сергійович Ковалевський запропонував мені обійняти її. Було лячно, розуміла, наскільки це відповідально, бо школа мала досить високу репутацію в районі. Працювалося легко й цікаво, адже було розуміння спільної справи, бажання досягати результатів, а головне – поряд ініціативні й активні діти, до яких хотілося поспішати щодня. Приємно, що й нині зберігаються в школі традиції, започатковані нами в ті роки.

Далі мене чекала нова пропозиція від директора Маловисторопського технікуму ім. П.С. Рибалка Володимира Миколайовича Ткаченка, поважної і заслуженої людини, – викладати суспільні дисципліни. Згодилася не відразу, розмірковувала, чи справлюся, чи виправдаю довіру. Радилася з чоловіком, батьками, друзями... Але Володимир Миколайович зумів переконати мене і потім підтримував, за що я йому вдячна. З колегами оформила кабінет історії України та українського козацтва. Згодом мені доручили кураторство групи зоотехнічного відділення, керівництво методичним об’єднанням кураторів навчальних груп. Цікаво й насичено проходило моє професійне зростання в тісній співпраці із завідувачами відділень Тетяною Вікторівною Ромасенко (нині заступник директора з навчальної роботи), Василем Єрмолайовичем Шилом, Олександром Арсентійовичем Дмитрівським, заступниками директора Іваном Олексійовичем Глуходідом, Ніною Свиридонівною Савченко, Миколою Теофановичем Савченком, Олександром Павловичем Бадьорним. Тепло згадую нашу циклову комісію суспільно-економічних дисциплін на чолі з Людмилою Миколаївною Русанівською, звітні концерти відділень зі студентським сатириконом (агітбригадою), автором яких була і я, а неперевершене музичне оформлення яких створювали Сергій Леонідович Шульов і Василь Пилипович Антонченко. Мені приємно зустрічатися зі своїми колишніми колегами, учнями, студентами. Маловисторопський період життя пам’ятний і цінний для мене. Молодість, друзі, професійне зростання.

Згодом ми сім’єю переїхали до Лебедина. Працевлаштуватися в заклад освіти було дуже складно. Звернулася до директора Лебединського вищого професійного училища лісового господарства Анатолія Григоровича Трояна. У закладі вводилася посада практичного психолога (зізнаюся, що був час, коли я мріяла про це), і він запропонував мені обійняти її. Розуміла, що потрібно навчатися, тому вступила до Сумського державного педагогічного університету імені А.С.Макаренка на заочне навчання за спеціальністю «Практична психологія». Ось так я стала причетною до створення психологічної служби в училищі. Допомагати в особистісному становленні молоді, залучаючи адміністрацію, викладачів, майстрів виробничого навчання, батьків, – таким я бачила своє головне завдання. Анатолій Григорович завжди підтримував нові ініціативи, прагнув надати поштовху в розвитку закладу. Завдячую за методичну підтримку керівнику Сумського обласного центру практичної психології та соціальної роботи Ірині Володимирівні Марухіній та методисту Анні Борисівні Растростій.

– Ви двічі обиралися депутатом обласної ради. Який досвід здобули, працюючи в такому представницькому органі?

– Опанування спеціальності психолога довелося поєднувати з оволодінням новим видом діяльності – депутатської – після обрання депутатом Сумської обласної ради V, а потім VI скликань. Зізнаюся, це нелегка наука, коли потрібно було опрацьовувати стоси документів, готуючись до засідань – сесійних чи депутатської постійної комісії з питань освіти та науки, у якій я працювала як заступник голови комісії, яку очолював Анатолій Васильович Васильєв – ректор СумДУ, професійний освітній менеджер. Пам’ятаю, як ми раділи з ветеранами-афганцями на чолі з Анатолієм Францовичем Колесником, коли вирішилося питання фінансування та будівництва в Лебедині пам’ятника «Прощавай, зброє» загиблим на територіях інших держав.

Досвід роботи в органах місцевого самоврядування мені знадобився, коли перейшла працювати до Лебединської районної державної адміністрації на посаду начальника управління соціального захисту населення. Саме тут я набувала нового досвіду – управлінського, роботи на державній службі, яка вимагає відповідальності, високої організації праці, знання законів та нормативно-правових документів, чемності, дисциплінованості... Гадаю, що ми з колективом управління гідно справлялися з поставленими державними завданнями, бо то був і є професійний і відповідальний колектив, про який я тепло згадую.

– Як зараз Вам працюється? Це справжня Ваша педагогічна та керівна стихія, як на Ваш погляд?

– Уже третій рік очолюю відомий в Україні заклад освіти – Лебединський педагогічний коледж імені А.С.Макаренка. Він славний своїми традиціями, вагомими здобутками в освітній та культурній діяльності. Уперше про Лебединське педагогічне училище (таку назву мав заклад раніше) дізналася від своїх одногрупників, навчаючись в інституті, і щиро заздрила, бо їхньому вступові до вишу передувало навчання в училищі. Вони були досить сильно практично підготовленими. Пам’ятаю, з яким захопленням одногрупники розповідали про навчання в училищі, викладачів, а особливо про директора Павла Михайловича Луніна. Мої колеги, які працювали під його керівництвом, і нині його пам’ятають і люблять. Про це знає Павло Михайлович, бо щоразу при відвідинах його вдома про це говоримо. Зізнаюся, одного разу він мені тихенько сказав: «Спасибі, що не ревнуєте». Розумію, що для нас Павло Михайлович – Янгол-охоронець: відчуваю підтримку і вболівання за наш заклад. Дай, Боже, йому в здоров’ї ще довгих літ. А коледж і сьогодні є базовим для закладів педагогічної освіти Центрального регіону України.

Сьогодні, як на мій погляд, робота на посаді директора коледжу – це моя справжня і педагогічна, і керівна стихія. Горджуся, що доручили очолити цей заклад педагогічної освіти.

– Чи зберігаєте традиції знаного в Україні педагога-керівника Людмили Михайлівни Кірдіщевої?

– За часів директорства Людмили Михайлівни Кірдіщевої (вічна їй пам’ять і Царство Небесне) заклад збагатився багатьма новими традиціями й здобутками. У 2009 році він став флагманом освіти України. З 2011 року при ньому діє обласний Центр Гуманної Педагогіки. Звичайно, і нині колектив продовжує співпрацю з Всеукраїнською культурно-освітньою асо­ціацією Гуманної Педагогіки, а наші викладачі діляться досвідом із колегами зі всієї України. Щороку в коледжі проводимо педагогічні читання, на які запрошуємо освітян області та студентів педагогічних спеціальностей.

– За час Вашого керівництва відомим педагогічним коледжем в Україні вдалося чогось досягти? А, мабуть же, внести новий, як говориться, свіжий струмінь у його діяльність?

– Приємно, що 2018 року ми реалізували мрію наших колег, і Лебединський педагогічний коледж став першим у місті закладом такого типу. Минулого року запроваджено нові додаткові спеціалізації: «Інструктор-методист тренажерної зали» на спеціальності «Фізична культура», «Гувернер» на спеціальності «Дошкільна освіта», «Керівник дитячого хореографічного колективу» на спеціальності «Музичне мистецтво».

Упродовж останніх двох років ми значно осучаснили освітній процес, забезпечивши кабінети методик інтерактивними дошками та студентськими планшетами, кабінет біології – цифровою лабораторією, що дає можливість упроваджувати новітні СТЕМ-технології. Розширили можливості використання мультимедійного обладнання в навчальних кабінетах та під час практичних занять на базах практик. Другий рік у коледжі працює навчально-тренінговий кабінет, на базі якого викладачі та студенти постійно вдосконалюють свої знання та вміння з інформаційно-комп’ютерних технологій.

Нещодавно оновили спортивне обладнання. Інакше й не може бути, бо наші студенти в обласній спартакіаді серед закладів фахової передвищої освіти посідають призові місця, тож мусимо покращувати умови для розвитку фізичної культури та спорту в коледжі. Про успіхи студентів-панкратіоністів, гадаю, знають усі. Це перемоги на чемпіонатах світу, України, області під керівництвом заслуженого тренера України Сергія Григоровича Гавриша, який минулого року виховав майстра спорту України Дмитра Вакуленка.

Значну увагу приділяємо розвитку творчих талантів студентів, які є переможцями міжнародних та всеукраїнських конкурсів. Уся наша педагогічна діяльність зосереджена навколо студентської молоді, а вона в нас найкраща – розумна, креативна, активна, сучасна, творча. А головне – прагнемо, щоби студенти зростали професійно і в майбутньому успішно реалізували себе в педагогіці. Колектив коле­джу пропагує престижність професії вчителя, бо педагог готує фахівців для всіх галузей та сфер суспільного життя.

– Вам, як новому керівникові, щоб тримати заклад освіти «на рівні», напевно, потрібна згуртована команда?

– Зізнаюся відверто, нелегко давалося рішення очолити педагогічний заклад. Нелегкий і перший рік роботи, але поруч були досвідчені заступники Анастасія Матвіївна Ворона й Ольга Миколаївна Магаляс, з якими разом забезпечували успішність освітнього процесу. Відчувала, наскільки потужний і творчий педагогічний колектив, методична служба, бібліотекарі, яким я вдячна за спільні успіхи. Злагоджено працюють господарський підрозділ на чолі з Леонідом Анатолійовичем Маліковим, технічна служба, якою керує справжня господиня Любов Кирилівна Моісеєнко, лаборанти. Як нелегко було нам із працівниками гуртожитку й бухгалтерії вирішувати питання утримання гуртожитку, але той етап ми здолали.

З цього навчального року відповідальність за організацію та якість освітнього процесу ми довірили професійним, досвідченим педагогам – заступникам Олені Михайлівні Карпенко та Оксані Володимирівні Колесник.

Сподіваюся, що заклад освіти триматимемо на високому рівні.

– Вас ніколи не охоплювали хвилини відчаю: «Навіщо я взяла таку нелегку ношу на себе – керівника чималого закладу?»

– Педагогічна діяльність – це моє покликання. Коли очолювала управління соціального захисту населення райдержадміністрації, його працівники мені говорили: «Ви – людина освіти». І ось коли прийшла до педагогічного коледжу і відчула, який тут високий фаховий рівень викладацького складу, яке прагнення студентів до знань, які вони енергійні, креативні, розумні, зрозуміла, що мені негайно треба заново відновлюватися як освітянину. І відразу прагнула це зробити. Тож знову навчалася. Наприкінці минулого року закінчила магістратуру при Сумському державному педагогічному університеті імені А.С. Макаренка за спеціальністю «Педагогіка вищої школи».

Сьогодні я відчуваю себе у своїй стихії. Тож хвилин відчаю не було, хоча й перші кроки на керівній посаді давалися нелегко. Я люблю працювати. І принцип мій такий: якщо робота – це задоволення, то на роботу не будеш ходити просто так, а будеш від неї дійсно отримувати задоволення.

– А звідки брало початок Ваше життєве джерело? Хто його наповнював життєвою енергією? Що Ви успадкували від батьків?

– На світ я з’явилася в селі Будки на Білопільщині. Тато Борис Васильович (нині, на жаль, покійний) і мама Ольга Петрівна – мої найдорожчі і найрідніші люди. Саме їм першочергово завдячую своєму формуванню як особистості, громадянина, сім’янина, а ще – професійному становленню. Від тата я успадкувала відповідальність, вірність, уміння приймати рішення, від мами – «люблю працювати», «люблю навчатися», «не пасувати перед труднощами». Вони навчали нас із сестрою Ніною з повагою ставитися до людей і бути добрими.

– У Ваших справах маєте підтримку від власної родини? Яка вона у Вас?

– Моє життєве джерело – моя сім’я, моя родина. Чоловік Олександр Миколайович завжди підтримував і підтримує мене у всіх справах, у нових починаннях. Діти (син і невісточка) Серьожа та Людочка, лікарі за фахом, й онучечка Кіронька – наша радість. Моя мама завжди вболіває за нас та турбується, а ми з радістю поспішаємо до неї. Дякую долі за родину. Люблю й ціную своїх рідних. Вони надихають мене на активне життя.

 

І ТРАДИЦІЙНІ 7 БЛІЦ-ЗАПИТАНЬ

– Для Вас ідеальний чоловік – це:

– Ідеальний чоловік? Ідеальних не буває, але для мене найбільш наближений до ідеалу – мій чоловік.

– Ваша улюблена пісня?

– Люблю українські пісні – і народні, і сучасні.

– Які страви Вам подобається готувати? А яка сімейна фірмова?

– Люблю готувати ті страви, які люблять чоловік, діти, онучка. Для нас із чоловіком фірмова страва – салат «олів’є», а для онучечки – “кашка-гречка” з молочком.

– Яка пора року найбільше до душі?

– Рання тепла різнобарвна осінь…

– Які квіти найбільше радують Вас?

– Ті, які вирощуємо самі, або ж ті, які подаровані щиро, від душі…

– Ваш найкращий відпочинок, це…

– Люблю відпочивати в колі родини та друзів на природі, в поїздках до мами, з колегами під час екскурсій, подорожуючи Україною. Минулого літа - відпочинок у Карпатах і сходження на Говерлу (мрія зі студентських років).

– Ви маєте ще якусь мрію в житті? Якщо не секрет, то яку саме?

– Мрії здійснюються, треба тільки вірити й наближати їх…

– Дякуємо, Любове Борисівно, за спілкування. Ще раз вітаємо з ювілеєм. Нехай ці золоті дві п’ятірки осявають Ваш подальший життєвий шлях, сповнений нових здобутків як на педагогічній, керівній нивах, так і в особистому житті. Хай щастить Вам у всьому!

Розмову організувала і провела

Надія СОЛОДОВНИК.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Ми в соціальних мережах

Інформери


Погода

Книга «На камені вічності»

Останні коментарі